с. Ільці Верховинський р-н Івано-Франківська обл.

Село Ільці знаходиться на перехресті двох автомобільних шляхів до Закарпаття і Румунії. До 1939 р. тут діяв найбільший в Українських Карпатах краєзнавчий музей Гуцульщини. Двоповерховий цегляний будинок цього музею було розібрано, а унікальна музейна колекція експонатів вивезена до Івано-Франківського краєзнавчого музею. У селі діє одна з найстаріших церков Верховинщини – церква Святої Трійці, яку розписував відомий український художник Я. Пстрак. У ній служив отець С. Витвицький, який займався дослідженням Гуцульщини і у 1863 р. написав етнографічну працю „Історичний нарис про гуцулів”.

В Ільцях народився і жив талановитий народний композитор, скрипаль-віртуоз І. Курилюк (Гавиць), який зі своєю гуцульською капелою виступав у Відні, та Ю. Гулюк –автор книги документальних нарисів „Жаб’є”, що вийшла у 2004 р. у місцевому видавництві „Гуцульщина” через 60 років після її написання.

Рада - Ільцівська сільська рада. Засноване село в 1741. Населення 1653чоловік. Площа 48 км2. Поштовий індекс 78704. Телефонний код +380 03432. Водойма - Чорний Черемош.

Давня історія села.

1.1. Географічне положення та природні умови Cело Ільці до 1962 року було складовою частиною села Жаб'є. В 1962 році Жаб'є перейменоване на Верховину. 29 грудня 1993 року село Ільці було виділено як окрему адміністративну одиницю зі своєю сільською радою, якій підпорядковано і селос Великий Ходак. Головою сільської ради був Василь Васильович Скиба, а після виборів 1998 року сільським головою стала Катерина Олексіївна Мішаріна [6, C.5]. Село Ільці розташоване в Східних Карпатах (приблизно 652 м над рівнем моря), на берегах Чорного Черемошу та річки Ільця (Ільцівка). Відстань до райцентру автошляхом - 6 км. Через село проходить автошлях Ворохта - Косів. Відстань до найближчої залізничної станції Ворохта - 26 км. Середня довжина села - 4,8 км. Середня ширина - 1,5 км. Загальна площа - 320,7 га. На сході село межує з Верховиною, на півдні з селом Красник, на заході - з селом Кривополе, хоча чітких границь між цими селами немає [10, C.4]. Нині в Ільцях проживає 2001 житель і є 639 дворів. Село складається з присілків: Центр, Флесівка, Грабовець, Фірас, Великий Затінок, Голиці, Підпогар, Малий Затінок. У1745 р. була перша згадка про сільці. Якщо вивчати назву то є така версія: назва села походить від річки Ільця (Ільцівка), бере початок у Волові, де колись проживав ватаг Ілюк, а ще кажуть старожили, що в селі жив багач Ілля, його уґіддям і назвали село Ільці. Коли люди заселили Гуцульщину, власне, територію нинішнього Верховинського району - проблема надто цікава. Для істориків, археологів тут непочатий край роботи. Бо це питання вимагає глибокого вивчення. Відповідь на нього можуть дати перш за все археологи. Та мальовничий Гуцульський край в історичному плані вивчений недостатньо. Це можна сказати і про село Ільці

1.2. Відомості з історії села до ХІХ ст. Понад 570 років у історичних джерелах вперше згадується населений пункт у горах Карпатах, село Жаб'є. Було це вже в період колонізації Галичини феодальною Польщею. Цей період в історії нашого краю почався, як відомо, з 1349 року, коли польський король Ян Казимир захопив західну частину Київської Русі - Галицько-Волинську землю [3]. Безумовно, що ніхто з істориків не береться стверджувати, що до цих часів тут не проживали люди. З історичних джерел відомо, що ще в часи князювання Володимира Великого (980-1015) територію Карпат заселяли племена білих хорватів, яких і прилучив князь Володимир до Київської Русі. З посиленням феодально-кріпосницького і національного гніту люди втікали у важкодоступні місця і тут селились. Перші поселенці в наших краях займались скотарством і мисливством. А ще вони відвойовували в лісу ділянки гірської землі, щоб займатись примітивним землеробством. Худобу випасали на гірських альпійських луках (полонинах), самі виготовляли одяг, взуття із шкіри, вовни, льону та конопель [4]. Отже в XV ст. (як згадується в XIV томі "Словника географічного Королівства Польського і інших країн слов'янських") Жаб'є разом із Косовом та іншими навколишніми поселеннями передано князем Свидригайлом шляхтичеві Владу Драгисиновичу. Це і е перша згадка про Жаб'є. Отже, і про село Ільці [19, C.23]. Петро Сіреджук та Василь Фриз в нарисі "Чи була волоська колонізація Українських Карпат" описують про виникнення сіл на Гуцульщині. Вони стверджують, що про Ільці перша історична згадка датується 1662 роком. Отже, ми можемо вважати цю дату відправною точкою писемної історії нашого села [2]. Територіальне в той час поселення Жаб'є займало майже весь басейн Чорного і Білого Черемошів. Усі ті населені пункти, що розташовані по Чорному Черемошу, в XV ст. становили одне поселення під одною назвою - Жаб'є. На підтвердження цього висловлюється парох села Ільці Софрон Витвицький у своєму "Історичному нарисі про гуцулів". Зокрема в третьому розділі, де С.Витвицький веде мову про корисні копалини Гуцульщини, розповідає, що цілющі джерела є в с.Жаб'є в 4-х місцях: полонина Луковиця, Буркут, Альбин, Лустун [13, C.5]. Населяли цей край люди, яких пізніше почали називати гуцулами. Звідки ж походить ця назва етнічної гілки українського народу? Хто такі гуцули? Жодна назва в історії України не викликала в дослідників стільки здогадок, полеміки, як назва "гуцул". Один з найвидатніших істориків-етнографів цього краю В.Шухевич у першому томі "Гуцульщини" пише, що "про походження назви "гуцул" подають всяко..." [19, C.50-51]. Він посилається на дослідження Й.Корженьовського, який в передмові до драми "Верховинці" в 1841-1845 рр. назву "гуцул" виводить від слова кочувати. "... іменно в часи татарських і турецьких нападів мешканці Поділля хоронилися в гори, кочуючи туди, назвали себе кочулами, а звідси гуцулами..." Далі Шухевич спирається на дослідження доктора Кайндля, який виводить назву "гуцул" від волоського "гуцан" ("готоман" з румунської - великий злодій"), а звідси назва "гуцул". В.Шухевич відзначає: "Інші виводять слово "гуцул" від румунського "гоц" - злодій і закінчення -ул" (там само) [19, C.54]. За дорученням австрійського уряду дослідник Гаке в 1793 році об'їздив східні Карпати з метою вивчення мінерально-сировинних ресурсів. Але назви "гуцул" він не почув. Не знав про цю назву і польський уряд, якому до 1772 року належали східні Карпати. Отже ця назва утверджується дещо пізніше. Професор історії, доктор Іван Крип'якевич у розповіді "З історії Гуцульщини" теж виводить назву "гуцул" від румунського "гоц". [20, C.3] розбишака і закінчення ул. Так волохи звали карпатських опришків, а з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами. На нашу думку, свою точку зору на походження назви "гуцул" досить оригінальне висловив Ільцівський парох (1854-1879) Софрон Витвицький (1819-1879) у вищеназваній праці "Історичний нарис про гуцулів" . Він, зокрема, пише, що найправдопо-дібніше назву "гуцул" виводить з імені Гецило (князь Великомо-равської держави - ранньофеодального князівства західних слов'ян IX - поч. X ст.). Він був сином Провини, братом князя удільного Ростислава, володаря Моравії, держава якого 864 року розширилась у Північній та Південній Моравії, зайнявши сучасні Чехію, Моравію, Сілезію, Словенію, Іллірію, Боснію і Сербію над Дунаєм. Про це ж стверджує і літописець Самійло Бантке у І томі "Історії польського народу" [1]. На думку Витвицького, на користь вищесказаного є гордовитість і амбітність гуцулів, бо назву ту вони цінують над усе. І немає більшої образи, як сказати комусь з них: "бойку!". Навіть у домашніх стосунках гуцули так стоять за гонором, що як трапляється образа, робляться жахливо мстливими. Вони гордяться тим, що є гуцулами, зрештою, смаглявість і смілива постава вказують, що цей народ не знав неволі. С.Витвицький зазначає: "По цей день гуцул був найбід-нішим тому, що ні перед ким не любить плазувати" [13, C.6]. Ще одну версію висловив С.Витвицький. Назву гуцулів як горян, що мешкають найвище в східних Карпатах, виводить від слів -горул, горал. А це співзвучно зі словами горули, герули. За М.Грушевським герули - це народ, який згадують давні історики Тацій, Пліній Старший, Птолемей у зв'язку з міграцією германців на схід (Велике переселення народів). Про їх етнічну приналежність читаємо: "У І-ІІ ст. виступають на правому боці Висли готи з їх галузями: гепідами, тайфалами; люгії на Горішній Одрі; вандали (на Одрі ж), бургунди і дрібніші коліна руси, скіфи, герули, туркілінга, ле-мовії". Отже, ці історичні гіпотези свідчать про те, що є всі підстави відвести походження гуцулів до IX ст. [7, C.4]. Расове, як показали антропологічні дослідження Ф.Вовка, гуцули - це чистий етнічний тип і належать вони до українського племені. В кінці XIX ст. Жаб'є починає посилено залюднюватись і ділиться на присілки. В 1897 р. з Ільців відпочатковується Красний Луг (Ільці), Криве Поле (Кривополе) і Кривець. Одним із дослідників фольклору і побуту гуцулів був учасник "Руської трійці", збирач народного фольклору, пізніше завідувач кафедри української літератури Львівського університету Яків Головацький, який десь в 1839-1840 рр. проходив через наше село. Він здійснив подорож зі Львова через Стрий, Долину, Калуш, Станіслав, Косів, Соколівку, Яворів, Криворівню, Жаб'є, Ільці, Бистрець. Звідси гірськими плаями перейшов Чорногору, і, подолавши Великий Вододільний хребет, подався понад Тисою на Закарпаття. Мета цієї подорожі - збір народознавчих матеріалів. Зібрані матеріали Яків Головацький описав у нарисі "Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі" і надрукував чеською мовою в журналі за 1841-1842 рр [15, C.10] Ільці до 1939 року було заселене мало. Біля гостинця (шляху), який ішов на горішні села, в основному жили жиди. Вони все більше закабалювали селян, гуцулів, що були, в основному, неграмотні. Жиди в корчмі (шинку) давали на борг взуття, одяг, продукти харчування, а найбільше горілку. Коли ж гуцул не мав можливості в указаний термін повернути борг, фантували землю, худобу, всю господарку і пускали селянина "з торбою". Але найгірше було тоді, коли жиди фантували ґрунт. Саме таким жиди запосіли найкращі полонини та ґрунти в селі...[21] Очевидець ІІ половини XIX ст. С.Витвицький описує побут і життя гуцулів. Він стверджує, що в деяких селах знайдуться господарі, які утримували по 200 гол. овець і по 50 голів худоби рогатої. Але є такі, і їх багато, що не мають нічого і їм дошкуляє голод. Доведено, що ще років ЗО тому (за С.Витвицьким) у гуцулів було в середньому по 50 голів овець, а нині жодної не видно. Яка ж причина того занепаду? Витвицький дає відповідь: "... то жиди з своїм лихварством, та ще при облудності писарів, ніби рак, нищать життєві сили гуцулів." [18, C.8]. В с. Ільці, за свідченням М.В.Сумарук (Ветощук з Філипків), на початок століття проживало 12 родин євреїв до Другої світової війни. На той час у селі було 2 корчми, що утримували жиди Шпіґель Гершко та Йось. Була також пекарня, що утримував Ханцюк. Вельми цікавим питанням з точки зору науки та історії нашого краю є наявність корисних копалин на Гуцульщині. У своєму нарисі С.Витвицький, пише, що "В Жаб'ю, що зветься Красний Луг гуцули щорічно видобували в середньому по 1000 корців вапна". Нині люди звуть це місце "Вапнярка", а знаходиться воно на південному схилі гори Плай (пасовище Громадчина). За свідченням Марії Іванівни Бойчук тут вапно випалювали її тато Іван Василя Стефурак (Ніджуків) та Василь Ілюк (Ілкжів) в 40-х роках під час окупації нашого краю німцями

2. Історія села Ільці в ХХ ст. Мабуть, не лишнім буде нагадати нашим нащадкам про те, що дорогою, яка йде через село, на початку XX століття (у липні 1901 р.) проїжджала славетна дочка українського народу, співачка Досвітніх Вогнів, дочка Прометея, поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) та її майбутній чоловік Климент Квітка. Вона їхала у Буркут лікуватись від тяжкої недуги, яка її мордувала від 9-ти років. У Буркуті вона мала зустрічі з І.Франком, М.Коцюбинським, В.Гнатюком. З початком Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. гітлерівський вермахт планомірно винищував єврейське населення в окупованих країнах. Не минула ця лиха доля і євреїв Ільці та навколишніх сіл. В 1941 році есесівці зігнали жидів з цілого району і в с. Ільці організували гетто. В с.Ільці (урочище Кропив'яний) було викопано величезну могилу (Рів), де відбувалась екзекуція. При вході в с.Ільці у загороджене гетто згонили євреїв і звідси водили їх на страту партіями. В гетто була велика пивниця. У неї вкинули кілька десятків жидів і там вони подушились. Трупи вивезли в загальну могилу в с.Ільці. У цій братській могилі, за підрахунками очевидців, було розстріляно близько 2000 євреїв [15, c.5]. У роки окупації в гестапо в Коломиї загинув житель Ільці Петро Рибак за те, що дозволив собі вислови проти окупантів. Залишилась дружина Марія Василівна Рибак (Крашевська) з двома малими синами - Дмитром та Іваном. Померла в 1994 році. Як зі всіх окупованих територій, так і з нашого села на підневільні роботи до Німеччини були вивезені Василина Петрівна Кривнюк, Микола Антонович Попівчук, Василина Іванівна Мосорук. Михайло Дмитрович Зузяк попав у полон в результаті розгрому гітлерівською Німеччиною Польщі і Війська Польського у вересні 1939 року (служив у польській армії). Як військовополонений, був залучений на роботи до багера [8, c.4]. В 1942 році приїхав у село, забрав дружину Параску Зузяк (Хралчук) і повернувся до Німеччини на місце роботи. Житель села Василь Данилович (Василь Данилів) був у німецьких концтаборах. Коли був звільнений радянськими військами, то важив 30 кг. Була також у німецьких концтаборах і жителька села Марія Іванівна Рибенчук (Іворанка). Але за всіма даними, вона була на службі в німців у жіночих концтаборах у чині капітана. У 1944 році, у вересні, село було звільнено від німецько-фашистських загарбників військами 138-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника В.Ю.Васильєва. Жителі краю сподівались, що з приходом радянської влади життя настане кращим. Але не всі сподівання їх сповнились. Зразу після визволення від окупантів у селі було відкрито хату-читальню і початкову школу. Першим вчителем працював наш земляк Михайло Дмитрович Зузяк (1916 року народження). Він вчителював з 1945 року по 1946 рік. Початкова школа була розміщена у конфіскованій хаті Дмитра Ветощука. Там же була і хата-читальня (пізніше клуб). Михайло Зузяк мав освіту 7 класів і оперуповнова-жений НКВС, перевіривши документи М.Зузяка, наказав прийти йому у райвно. Завідувач райвно Кутіщев дав наказ перевести спочатку у Бистрецьку сесмирічку, а потім - у Красницьку початкову школу. Його колишні учні є і сьогодні: Катерина Вірстюк, Микола Коніщук (Мицюків), Микола Хацкж (Ваділюків), Василина Максим'юк (Анноччіна) та ін [21]. У хаті-читальні (бібліотеці) працювали завідуючими Любов Григорівна Стефурак (Скрипка), Станіслава Яковічуте, Ганна Михайлівна Бельмега, Марія Філипівна Бойчук (Бобрук) та Ганна Семенівна Мосорук. 8 жовтня 1968 року в селі був відкритий клуб, завідуючим клубу, а потім директором сільського Будинку культури (з початку 90-х років Народний Дім "Просвіта") беззмінно працює Ганна Іванівна Мігащук (Сумарук, Березунка) [17, C.5]. Та разом з визволителями на землі нашого краю прийшли і радянські сатрапи-енкаведисти. Після звільнення з німецьких концтаборів Василь Данилович І люк потрапив у сталінські ГУЛАГи. Там відсидів 15 років. Згадував ті часи зі сльозами на очах. Йому подібних було тисячі. Не всі жителі села сприйняли радянський режим. Не сприйняв ту владу і красницький ґазда Іван Тонюк (Чуфрюків), бо відчував, що сталінських катівень не минути. Був добрий господар. Втік із сином Кузьмою в Америку. Дружину Марію Тонюк (Марічку Одокіїну) зловили при переході кордону і вона змушена була повернутись додому. Дожила одинока своїх днів у Ільці, на рідній землі, у крайній бідності. До останніх днів свого життя надіялась, що приїде син Кузьма і допоможе їй. Але не дочекалась. Кузьма Тонюк тепер проживає в США. Після війни в селі Ільці поселився уродженець с. Воскресінці Коломийського району Дмитро Васильович Стефанюк з дружиною. Він народився в 1898 році, помер в 1970 році. Похований на цвинтарі в с. Ільці. На той час для села це був феномен. Він закінчив відмінно Коломийську гімназію, незважаючи на те, що був з багатодітної сім'ї (в сім'ї було 9-ро дітей). Потім працював у "Касі хворих". Але за те, що відмовився прийняти польське прізвище і не хотів відректись українського походження, був звільнений і дальше - безробітний. Д. В. Стефанюк брав участь у Першій світовій війні в батальйоні УСС. Був у російському полоні. Повернувшись з полону, оселився в селі Ільці. Збудував хату і працював у радянський час інженером дорожного відділу. Звідси вуличне прізвисько "анжінір". Був обдарованою людиною. Вільно володів німецькою, польською, чеською, угорською і російською мовами. Хотів бачити Україну вільною. Дружина Варвара Юріївна померла в 2003 році. У селі проживала дочка Любов, онуки Любов і Тарас [9, C.8]. Любов Дмитрівна з теплотою згадувала батька і охоче поділилась спогадами. Цікаво, що до війни в селі Ільці проживали відомі на цілий край гуцульські родини: Михайло Шірбанив, Марія Фіткалюк (Горо-дейка), Іван Тонюк (Чуфрюків), Василь Манчук (Манч), Іван Сіварджук (Кобіш), Дмитро Івасюк (Шкірєк), Василь, Петро, Танасій Волинюки (Ціруші), Павленчук, Петро Зітинюк (Юрейчук), Юрій Ілюк (Митник), Микола Фіткалюк (Філипківський), Василь та Дмитро Гапчуки (Марчукові), Іван Спаський, Базюків, Іван Кропивницький, Микола Ветощук, Скульські, Василь Стефурак (Кобринів) та інші [25]. Закінчилась війна і почалась відбудова народного господарства. У 1949 році в Жаб'ю був утворений колгосп імені Коцюбинського. У 1953 році у Ільці була створена друга бригада цього колгоспу. Першим бригадиром у селі Юрій Федорович Олексюк (Юра Софіїн). Після його трагічної смерті в 1967 році (влітку розбився з мотоцикла в с.Топільче), бригадиром був призначений Іван Федорович Кермощук (Палінчуків) [22]. В 1972 році І. Ф. Кермощук був обраний головою ревізійної комісії колгоспу, а бригадиром призначили Василя Дмитровича Максим’юка. Варто відзначити, що радянська влада в нашому краї була встановлена на трупах героїв визвольних змагань. Адже в 1944-1954 рр. у краї не затухала боротьба проти більшовицького режиму. Працюючи над історією села, я не міг не звернути увагу на те, що яскравою зіркою в нашому краї спалахнуло ім'я Онуфрія Манчука, нашого славетного земляка. Не можна не згадати поіменно тих, хто загинув за незалежність нашої держави 24]. Першою жертвою енкаведистів став у 1941 році Онуфрій Манчук, людина передових поглядів та ідей того часу, патріот свого краю і українського народу. Онуфрій Васильович Манчук народився 15 червня 1899 року в сім'ї заможних господарів Василя та Параски Манчуків на присілку Шдкринта. В роки Першої світової війни О. В. Манчук добровольцем вступив до батальйону УСС, брав участь у битві проти російських військ у Бескидах. Повернувшись з війни, Онуфрій Васильович працював у власному господарстві. А працювати було біля чого. Адже батьки залишили йому кішниці на 10 оплотів. На цій землі сім'я Манчука утримувала 3-4 корови, вівці, коня, 60-100 курей. Курей О.Манчук утримував досі небаченим тут методом. У приміщенні (курнику) опалювалось і освітлювалось. Тобто підтримувались відповідні температурний та світловий режими. Внаслідок такого утримання кури неслись цілий рік [7, C.7]. Манчук заклав великий сад. Саджанці він спроваджував аж із Львівської області. Мав величезну пасіку за мірками того часу - 50 бджоло родин. Для них на зиму було збудовано спеціальне приміщення --стебник, куди заносили 25 бджоло родин. Але при потребі могли вміститись всі 50. Для обліку одержаного меду за день, тиждень мав контрольний вулик. О. В. Манчук був на свій час досить освіченою людиною. Батьки змогли дати йому належну освіту. Дуже хотів, аби наші, гуцульські, діти здобували освіту і не були темними людьми. Бо при Польщі нарід Гуцульщини на 95% був неписьменним. Манчук добре розумів, що тільки освітою можна підняти національну свідомість народу (жаль, що цього не розуміють державні мужі сьогодення). З цією метою в 1934 році своїм коштом, на своєму ґрунті він побудував 7-річну школу, а потім і утримував її. Вчили дітей спроваджені вчителі Шведюк, а потім Ізидор Худа. В школі вчили польську, українську, єврейську мови, письмо, географію, історію, арифметику [11, C.2]. Для викладення релігії (закону Божого) священик двічі на тиждень виходив на присілок. За навчання батьки платили 5 злотих на місяць. З учнів школи О.Манчука нині проживає на цьому присілку О.М. Романюк (це записано з його уст). О. Манчук відкрив також школу на присілку Жаб'євський Потік, орендувавши для цього хату в тамтешніх господарів. О.Манчук працював у кооперативній молочарні "Маслосоюз". Будуючи школу, він так спланував, щоби в одній половині будинку навчати дітей, а в другій - приймати від селян молоко і молочну продукцію). Як уже вище згадувалось, на той час для гуцулів справжнім лихом були жиди з їх лихварством. О. М. Романюк розповідав, що напередодні Другої світової війни, цебто на 1939 рік, жиди мали забрати цілий присілок Магуру, а жителів звідти виселити за борги в крамницях та корчмах. Великий український письменник, тонкий знавець Гуцульщини Г. М. Хоткевич у розповіді "Два гетьмани" з цього приводу пише: "Жид був пришелець, тіло чужорідне народному організмові, він не був заінтересований в життю і добробуті хлопа... жидівській спекуляції не було ні границь, ні міри. Тут уже ніщо не залишалось без поборів, в саму душу забирався орендар" [19, C.34]. Все це бачив і розумів О.Манчук. І не тільки бачив, але й відчував на собі особисто. В 1941 році він збудував крамницю в с. Ільці. Але жиди побачили в цьому конкуренцію і спалили будівлю. Тож О.Манчук заохочував односельчан-земляків, щоби продавали молоко саме йому. А розраховувався він справно з селянами. Він так казав гуцулам: "Я буду у вас приймати молоко, щоб ви не йшли у кабалу до жидів. Не набирайте нічого на борг у жидів, бо вони вас обдурюють". Молоко на присілку приймав учитель. Крім Підкринти, О.Манчук винаймав хату на Грабівці (біля Сухарівської бери) і там теж відкрив молочарню. У тій молочарні довелось працювати О. М. Романюкові хлопцем. Манчук на свій кошт післав до Коломиї на навчання Івана Романюка (двоюрідного брата О.М.Романюка). Там він повинен був навчитись кооперативній справі, а О.Романюк на той час його заступав на роботі у молочарні на Грабівці. О. Манчук мав велику на той час бібліотеку. Був членом товариства "Просвіта". Мав неабиякий літературний хист. Писав вірші, короткі оповідання та новели на гуцульські теми - все жаб'ївським варіантом гуцульського діалекту. Дещо друкував у часописах "Просвіти", "Сільському господарі". В 1992 році у видавництві "Гуцуль-щина" (Буффало, СІЛА) вийшла збірка новел Манчука "Жьибівські новелі" [17 C.3]. О. Манчук розумів, що поляки, жиди -- це окупанти. Всією душею бажав бачити Україну і рідну Гуцульщину вільною. Добре знав Петра Шекерика-Доникового. У вересні 1939 року разом з іншими жителями навколишніх сіл пішов зустрічати Червону армію з синьо-жовтими прапорами. Та не судилось йому бачити Україну вільною. В кінці травня 1941 року енкаведисти заарештували Онуфрія Манчука і місяць тримали в тюрмі. Під час відступу під натиском німців і мадяр, в кінці червня 1941 року його і ще 7 людей енкаведисти закатували в тюрмі у Жаб'ю (там де нині стоїть хрест на березі Черемоша, за баром). 30-31 червня 1941 року О.М. Романюк був присутній і допомагав витягати тіло Онуфрія Манчука та інші тіла з ями тюрми НКВС. Тіло було знівечене. При цьому був присутній син Манчука Іван. Коли побачив тіло батька, мало не зійшов з розуму. Пізніше то був активний учасник підпілля ОУН-УПА під псевдом "Білогруд" [23]. За свідченням Параски Гаркач, нашої землячки, що проживає за кордоном, поляки хотіли конфіскувати школу О.Манчука. Але він відповів, що будинок стоїть на його ґрунті і є його власністю. Тоді поляки відступили, але заборонили в ній навчання. Та школа попри все працювала. Онуфрій Манчук виховував сина Івана і двох дочок - Параску та Василину. Мав 4-х братів і сестер. Син Іван, зять і два брати загинули в УПА. Наймолодшого брата Федя і його дружину вивезли в Сибір. В 1963 році Федьо був звільнений і повернувся до Жаб'я. Але тут йому заборонили проживання і він виїхав у Одеську область до своєї доньки, де і помер у 1990 році [21]. Після війни визвольна боротьба розгорілась з новою силою. Ось імена тих, хто боровся проти більшовицького режиму: Іван Хімчак "Ванька", Василь Хімчак, Іван Манчук "Білогруд", Дмитро Дмитрович Ветощук "Діброва", Василь Дмитрович Ветощук "Вільховий*', Микола Фіткалюк "Буйний", Курилюк Василь "Дубок", Іван Спась-кий, Юрій Ілкж (Ілюхів) "Рен", Іван Коніщук "Заруба", Онуфрій Дем'янкж (Онуферко) "Ромко", Дмитро Білінчук "Хмара", Іван Скульський "Артим", Дмитро Зузяк, Василь Фіткалюк "Гордий", Дмитро Хацюк і багато інших. Сумною сторінкою в історії нашого краю і села, як і в цілому Гуцульщини, тай, зрештою, всієї України, в післявоєнний час стала операція НКВС з переселення українців у далекі сибірські, холодні краї. За найменшу підозру у зв'язку з підпіллям ОУН забирали сім'ї і вивозили в Сибір, де наші земляки працювали на важких лісорозробних роботах. Десятки тисяч людей "скуштували" гулагівського "раю" в Сибірах. Немало їх залишилось навіки в сибірській, холодній, непривітній землі. Прочитай, читачу, уважно розповідь Параски Атаманюк (Кобринової) "Як нас виселяли", безпосередньо учасниці цього зловісного сталінського процесу і схили в скорботі голову перед пам'яттю жертв, які безневинно гниють в сибірській землі. Хай твоє серце наповниться гордістю за наш волелюбний народ, який вустами П.В.Атаманюк сказав у очі енкаведистові: "Вічного нічого немає. Навіть залізо не вічне" [22].

3. Село за часів незалежної України У житті кожного народу є події, які золотими літерами вписані в його історію. Для українського народу такою історичною подією є проголошення Акту незалежності України Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року. З цього дня почався процес державотворення нової незалежної самостійної держави. Збулась віковічна мрія українського народу про створення своєї вільної соборної держави. Про це красномовно свідчить той факт, що 1 грудня 1991 року на референдумі понад 90% жителів республіки висловились за незалежну державу, ім'я якій Україна[10, C.6]. Для жителів нашого села цей рік теж є пам'ятним і насиченим різними історичними подіями. Протягом століть, з часу виникнення перших поселень на місці нинішнього села Ільці був присілок Красний Луг і адміністративне входив до селища Жаб'є (Верховина). По суті, наше село було на задвірках селищної влади та її керівників. Жителями цікавились лише тоді, коли потрібно було здавати молоко, м'ясо та всякі інші видатки. Тому не дивно, що до 1973 року, коли було засновано колгосп «Карпати», інфраструктура села майже не розвивалась. В селі була початкова школа, клуб і бібліотека, розміщені у старій хаті репресованих людей. Був медпункт і магазин, розташовані в старих приміщеннях. В 1973 році відкрили нове приміщення Красницької початкової школи, яке збудували студенти будівельного загону Івано-Франківського інституту на кошти цього ж інституту, (тодішній ректор професор Устенко). 1 вересня 1973 року на відкриття школи прибули завідувач районним відділом освіти П.В.Шкрібляк (нині дирек тор Філії «Гуцульщина» інституту українознавства МОН України), проректор педінституту Сікора, декан педагогічного факультету Стельмахович. А почалось все з того, що за постановою обкому партії того року педінститут узяв шефство над освітою Верховинського району [17, C.4]. І в цьому плані збудували приміщення початкової школи. З 1973 року соціально-культурний розвиток села було прискорено. Цьому сприяло утворення колгоспу «Карпати» на базі 5 сіл: (Ільці, центральна садиба), друга бригада колгоспу ім. Коцюбинського; Бистрець і Дземброня - - дві бригади колгоспу ім.ХХ з'їзду КПРС (с. Довгополе): ТоІгільче та Зелене - бригада колгоспу ім. І. Франка (с.Красноїлля). За 17 років існування колгосп збудував (до 1990 року) найкращий в районі Будинок культури, з приміщенням бібліотеки, продовольчий магазин, кафе «Марічайка», реконструював дитячий садок, адмінбудинок (нині приміщення ЗОШ І-П ст.), пам'ятний знак, медпункт, бетонний міст через річку Ч.Черемош, 4-квар-тирний жилий будинок, автогаражі, пилораму, приміщення ЗОШ ї-II ст. в с.Бистрець, баню в с.Дземброня, газобалонну дільницю [12, C.2]. В 1990 році Іван Іванович Мартищук з дружиною своїм коштом на своїй присадибній ділянці збудував, а декан отець Дмитро Михавків висвятив каплицю в селі. Великим випробуванням для народу України була афганська авантюра тодішнього керівництва Радянського Союзу. З села Ільці у тому пеклі служили Михайло Дмитрович Спінзак і Василь Дмитрович Зузяк, Останній не повернувся. Привезли додому труну і не дозволили відкрити. Похований на цвинтарі в с.Ільці. На його могилі споруджено надгробний пам'ятник. На приміщенні школи с. Ільці, де вчився В. Зузяк, встановлено меморіальну дошку. Першим головою колгоспу «Карпати» було обрано Василя Федоровича Божака (уродженця Снятинського району), який до цього працював завідуючим Зеленської ветдільниці. Господарство ледве животіло. В справи керівництва колгоспом активно вмішувалась дружина Марія Божак. Райком партії вирішив змінити голову колгоспу і 15 лютого 1976 року новим головою колгоспу було обрано ветлікаря Верховинської райветлікарні, уродженця с. Рожнів Косівського району Василя Олексійовича Нагнибедюка. Почав своє керівництво в колгоспі Нагнибедюк з наведення елементарної дисципліни, підбору кадрів. Його першими словами з перших днів було: «Мені потрібно на рахунку в банку мільйон карбованців!» [21]. І треба сказати, що він свого домігся. За перший рік його роботи на розрахунковому рахунку в Держбанку було 1 млн. карбованців. Підвищився добробут колгоспників. Щомісячно почали виплачувати зарплату всім колгоспникам. Треба сказати, що цього було досягнуто, широко розгорнувши виробництво допоміжних промислів (ширпотребу). За два роки роботи Василя Нагнибедюка він зумів спорудити в селі 5 новобудов і розпочав спорудження адмінбудинку та Будинку культури. Виробництвом допоміжних промислів (ліжників, виробів з дерева, різних прикрас і т. д.) займались люди наших сіл і були залучені люди зі сторони. Слід сказати що це не були шедеври художнього спрямування, а ширпотреб. Люди, що працювали в колгоспі, дуже поважали цього стрункого, високого красеня-керівника. Він зумів знайти стежку до сердець людей. Разом з тим він був вимогливим до всіх підлеглих керівників, спеціалістів. Це був справжній господар на селі того часу. Люди зрозуміли його і багатьом було стидно за те, що на зборах колгоспників голосували проти нього. А відбувались ці пам'ятні збори в Будинку культури села Бистрець 15 лютого 1975 року. Саме голосування на виборах голови колгоспу ішло 5 годин. Василь Божак не хотів іти з посади голови колгоспу [25]. Його дружина М.Д.Божак за 2 дні до звітно-виборних колгоспних зборів провела агітаційну роботу в селах колгоспу і люди не хотіли нового голови. Вів збори секретар парторганізації колгоспу, ваш покірний слуга Ф.Д.Мартищук. На цій посаді він працював до 1983 року, коли при допомозі головного зоотехніка райсільгоспуправління М.І.Строй, кореспондента районної газети О.С.Григорак та другого секретаря райкому партії В.А.Тиховського було звільнено з посади за те, що насмілився написати в обласну газету «Прикарпатська правда» протест на наклепницьку статтю Строй та Григорак в районній газеті про зимівлю овець в колгоспі. Тоді мене було переведено на посаду голови ревізійної комісії колгоспу, а потім головного інспектора району по заготівлях і якості с-г продуктів. 311 грудня 1987 року мене було повернуто на посаду секретаря парткому колгоспу [8, C.4]. Та повернемось до зборів колгоспників. Це був прояв справжньої демократії. Боротьба думок була справжньою і жорстокою. Представником від райкому та райвиконкому був голова райвиконкому І.М.Гнатів. Десь за 10 туром голосування головою колгоспу все ж був обраний В.О.Нагнибедюк. В 1978 році В.О.Нагнибедюка взяли на посаду начальника райсільгоспуправління. Головою колгоспу було обрано Дмитра Дмитровича Вірстюка (нині покійного), який до цього часу працював головним механіком колгоспу, а потім заступником голови колгоспу. Він очолював колгосп до 1980 року, коли перейшов працювати головою «Райсільгоспхімії», що почала тоді утворюватись. Головою колгоспу було обрано бездару, кар'єриста і підлабузника, уродженця Надвірнянського району С.В.Михальчука, який до цього працював головним ветлікарем району. Він про справи колгоспу не дбав, бо не мав часу через зайнятість будівництвом особистої хати. А працював головою колгоспу тому, що мав «плече» в обкомі партії. Завдяки цьому його потім взяли працювати начальником райсільгоспуправління замість розумної людини, хорошого спеціаліста І.О.Величка. Ну, а після цього його ще взяли працювати в райком партії. Там давав вказівки, як правильно вести господарство, яке сам валив. Це людина з когорти тих, хто заради кар'єри продасть усе найдорожче [24]. Через два роки колгоспники позбулись цього горе-керівника, але господарка пішла вже на спад. І знову в село «прислали» керівником зоотехніка колгоспу ім. Коцюбинського Михайла Михайловича Бельмегу (нині покійного). Він мав добрі організаторські здібності, дуже любив будівництво в селі. Це завдяки йому (хай земля йому буде пухом) було добудовано розпочаті ще Нагнибедюком Будинок культури та адмінбудинок. Збудовано 4-квартирний житловий будинок. Особливо жителі села вдячні цьому керівникові за будівництво моста через річку Чорний Черемош. Без цього моста сьогодні важко уявити собі життя села, розділеного річкою навпіл. Безумовно, що сьогодні, в час економічної кризи, про будівництво залізобетонного моста ніхто мову б не вів. За керівництва Михайла Бельмеги було збудовано лазню в с.Дземброня, приміщення дев'ятирічки в с.Бистрець, реконструйовано дитячий садок в с.Ільці, розпочато будівництво магазину в с.Топільче (яке, до речі, так і стоїть нині недобудованим). М.М.Бельмега працював головою колгоспу до 1990 року і залишив після себе добру пам'ять у жителів села. Потім його призначили директором маслозаводу, будівництво якого розпочалось [10,C5]. Головою колгоспу було обрано ветлікаря колгоспу ім. Коцюбинського Дмитра Андрійовича Спаського. Він працював головою колгоспу до кінця і був свідком розвалу колгоспів. Треба сказати, що в цей час ішло будівництво газопроводу (завдячуючи П.В.Семківу) Яблунів - Верховина. В колгоспі виготовлено документацію на газифікацію села, на будівництво типової школи в Ільці. Чим це закінчилось - ми є свідками. Політичні події початку 90-х років XX ст. поклали край цим процесам. Територіальне село Ільці лежить за 10 км від селища Верховина. Для повсякденних потреб людей це було невигідно. Мешканці села зрозуміли, що селищна влада питаннями соціального розвитку села не займається. Тай практично вона це не могла робити. Тому виникла думка про створення сільської Ради. На сесіях Верховинської районної ради, пленумах райкому партії, зустрічах керівників району з мешканцями села ставилось питання про утворення в селі органу місцевої влади. Настирливо це питання ставили секретар парткому колгоспу Ф.Д.Мартищук, голови колгоспів, які були обрані депутатами районної ради — М.М.Бельмега та Д.А.Спаський. В 1989 році до голови райвиконкому П.М.Пониполяка та першого секретаря райкому партії П.В.Семківа звернулась депутація від жителів села в складі Василини Василівни Максим'юк (Бусорікової), Івана Михайловича Кітлярука та Танасія Лук'яновича Дійчука про відкриття сільської ради в селі. Керівники району пообіцяли сприяти вирішенню цього питання [16, C.5]. В цьому ж таки 1989 році відбулись вибори до місцевих рад народних депутатів. Депутатом до обласної ради від Красноїльського виборчого округу (куди входило і село Ільці) був обраний Генеральний директор об'єднання «Прикарпатліс» Іван Федорович Калуцький. До нього, як до депутата, поїхав на прийом Ф.Д.Мартищук. Калуцький пообіцяв повну підтримку цьому питанню на засіданні обласної Ради народних депутатів. Наступний візит від імені жителів села Ф.Д.Мартищук наніс першому секретареві обкому партії, депутату обласної ради З.В.Куравському, який теж пообіцяв повну підтримку прохання жителів села на засіданні обласної ради. В 1993 році виникає питання про відкриття цвинтаря в селі Ільці. Це питання було піднято в районній газеті Л.Д.Стефанюк. Цілком зрозуміло, що виникло питання будівництва церкви. Історично так склалось, що Ільці належав до Ільцівської парафії. Там же був і цвинтар. Люди в церкві Святої Трійці (с.Ільці) задовольняли свої християнські духовні потреби. Було в с.Ільці місце, де священик у Великодну суботу, ідучи святити паску в Бистрець і Зелене, освячував паску людям, які не могли іти до церкви в Ільці. Таке місце було біля хати Івана Процюка (Міхайленківського). Там був виготовлений і поставлений хрест спеціально для цього. Цікава історія цього хреста. Про неї розповіла жителька села Ганна Іванівна Грицкж. На тому місці, де вона проживає, жив заможний ґазда Михайло Сав'юк з дружиною Параскою. Родом він був з Дземброні. По вуличному його звали Михайленківським. У 1895 році Михайло Сав'юк-Михайленківський виготовив і встановив на своєму ґрунті залізний хрест з надписом: «Сей хрест установив Михайло Сав'юк і його дружина Параска на ухвалу Господу. Року Божого 1895». Та сім'ї Михайленківських Бог не дав дітей. 16 років у них служив слуга з Бережниці Олексій (Лесьо) Процюк. Михайленківський зробив на нього дистамент (заповіт) у нотаря. Лесьо Процюк мав з дружиною 13 дітей, семеро з них згодувались. У Ільці, на батьковому обійсті, залишився Іван Олексійович Процюк. Нині у Красницько-му потоці проживає Юрій Процюк. Цей рід носить назву Михайленківських [14, C13]. Михайло Сав'юк мав двох братів. Один жив у Бистреці, а другий - у Дземброні. Ті два брати теж встановили подібні хрести в селах. В Бистриці хрест стоїть на старому цвинтарі (біля хати Ганни Гараджук - Паращіниної), у Дземброні - у каплици. За радянських часів священика Луку Дзьобу викликали до райкому і наказали той хрест знести. Ганна Процюк, нащадок роду Михайленківських, з своїм чоловіком Василем Зеленським заховали хрест на горищі власної хати і зберегли до часу, коли Україна одержала незалежність. Все-таки є воля Божа, коли ця святиня села дочекалась свого часу, ховаючись у схронах. Тепер хрест стоїть на своєму місці 25]. Зваживши всі за і проти, депутати сільської ради підтримали ініціативу голови сільської ради про відкриття цвинтаря та будівництво Храму Божого. Акціонерне товариство «Карпати» виділило приміщення для тимчасового Богослужіння. Було утворено церковну громаду, яка очолив Іван Іванович Мартищук (Павлушуків). Церковна громада була зареєстрована у райдержадміністрації, як православна. На сходах села було вирішено відкрити цвинтар на колишньому колгоспному городі. Було виготовлено документацію на будівництво церкви. В 1994 році було відкрито окрему парафію і єпархія виділила священика. Спочатку службу Божу правив декан, отець Дмитро Михавків. З 1994 року першим священиком села Ільці став отець Юрій Мануляк (уродженець Зеленоію). В кінці 1994 року на кошти селян було закуплено у Львові 4 дзвони і дано їм ім'я: Іван, Кузьма (на честь родини Тонюків-Чуфрюкових на чиїй землі стоїть Храм Божий), Юрій (на честь священика) та Василь. Тимчасову браму для установки дзвонів збудували: І.І.Мартишук, Д.В.Крашевський, В.В.Крашевський, В.Ю.Цвілинкж, Д.М.Ветощук [7, C.3]. Оскільки ми йдемо до демократичного суспільства, то цілком закономірно, що в питанні будівництва церкви в селі виникла конфліктна ситуація. Певна частина жителів села з тих чи інших причин не бажала будівництва церкви і відкриття цвинтаря, мотивуючи тим, що є церква в с. Ільці і є там цвинтар. З цього приводу в селі проходили 2 рази сходи селян. Більшість селян все-таки була за відкриття цвинтаря і церкви. Господь Бог допоміг голові сільської Ради Ф.Д.Мартищуку перенести всі непорозуміння. Перше поховання на сільському цвинтарі Марії Андріївни Хімчак, а потім Ганни Ільківни Боднарук 13 [13, C.9]. Після цього припинились всі протиріччя і протистояння в селі щодо цього питання. Потрібно знати, що мій наступник в селі - В.Ф.Мартищук змушений був зібрати підписи всіх громадян, які проживають в межах 300 м в радіусі від цвинтаря, про те, що вони не заперечують. Абсолютна більшість жителів села поставили свої підписи. На цьому питання було вичерпане. Я особисто не вбачаю тут нічого страшного. Тому, що за часів радянської влади людей, а особливо молоде покоління, відбивали від церкви, духовності. То були часи войовничого атеїзму. В цьому і є, на мій погляд, основна причина розпаду Радянського Союзу і краху комуністичної партії. В селі була боротьба двох полярних думок. А давно відомо, що істина народжується у боротьбі. Нове тяжко пробиває собі дорогу. Тому навколо будівництва церкви і цвинтаря точилась така гостра полеміка в селі. В кінці кінців перемогла здорова думка. І, напевно, це воля Божа, що в нас є своя церковця. В грудні 1994 року акціонерне товариство «Карпати» припинило своє існування - самоліквідувалось. На його місці утворилось 4 селянські спілки: «Чорногора» (тваринництво) очолила Катерина Петрівна Атаманкж, «Техніка» - (автогараж) очолив Василь Іванович Тупилюк, «Карпати» (пилорама і столярний цех) очолив Юрій Федорович Зітинюк, «Кедроватий» - (швейний цех) очолив Василь Дмитрович Зеленчук. Час покаже, що виживе тільки пилорама і столярний цех, а решта спілок або банкротують, або припинять своє існування. Досить цікава гуцульська традиція, що бере свій початок з глибини віків - колідників церковних, які з благословення Господа Бога ходять на Різдвяні свята в селах нашого району. Колідницькі партії ходять від хати до хати, прославляють Ісуса Христа, віншують газ дів з Різдвом Христовим. Разом з тим господарі, хто скільки може, обдаровує колядників на церкву. На Йордан вибирці здають ті гроші в церковну касу. В нашому селі це були основні кошти за які будувалась церква [16, C. 6]. В давні дорадянські часи в селі ходило три партії колядників. На Заріччю і Нижній Дземброні в різний час були вибирцями Іван Михайлович Кропивницький, Микола Васильович Ветощук (Їлаків). Березували в цій партії найбільше Дмитро Йосипович Стефурак (Юсипчук) та Олексій Васильович Манчук (Манчуків Лесьо). В Крас-ницькому Потоці виборцем був у давні часи Андрій Зітинюк (Юрейчук), а пізніше його син Онуфрій Зітинюк. Березував тут Петро Дмитрович Скуматчук (Петро Штефків). Я ще був свідком, як цей прекрасний береза вів коляди на колядниках у Івана Матвійовича Ванджураака в Затінку [18, C.3]. 14 жовтня 1997 року на Покрову в недобудованій церкві відбулось перше в селі архієрейське богослужіння. Відслужив його єпископ УПЦ-КП Коломийський та Косівський Іоан (Бойчук). Йому співслужили священики: декан, настоятель церкви Святої Трійці о.Дмитро Михавків, священик нашої церкви о.Юрій Мануляк, настоятель церкви Воздвиження Чесного Хреста с.Верхній Ясенів о.Михайло Гергелкж, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці с.Криворівня о.Іван Риба рук [13, C.4]. В кінці 1997 року припинило своє існування колективне сільськогосподарське підприємство «Техніка». Основні засоби цього підприємства були розпайовані між його членами. Підприємство не збанкрутіло. На рахунку в банку мало гроші. А причиною цього стало непомірний тиск з боку податкової інспекції. Тай податки в державі в цей час були непомірні і не стимулювали середнє підприємство. В 1997 році померла Марія Андріївна Хімчак. її поховали на новому цвинтарі в селі. Це перше поховання на новому цвинтарі. Так покійна заповідала і чоловік та діти виконали її заповіт. На Різдвяні свята в 1998 році в селі ходили три партії колядників: Красницький потік - виборця В.П.Максим'юк, береза В.М.Коніщук. Містечко - виборця В.П.Бобрук, береза М.П.Спінзак, Заріччя - виборця І.М.Кропивницький, Ф.Д.Мартишук. Кілька слів про останню колядницьку партію. Тут колядники не збирались з кінця 40-х років. В кінці 90-х тут колядників зібрав В.М.Матаржук. З великими труднощами І.Кропивницькому вдалось зібрати цю партію. Ця партія колядників взяла родинний хрест Базкжів. З цим хрестом водив колядників ще дід Івана Кропивницького теж Іван. Колядники зібрали на церкву 1385 гривень. Враховуючи тяжке матеріальне становище мешканців села (пенсію, зарплату не дала держава навіть перед Різдвяними святами. Це період правління уряду Пустовойтенка), то названа сума є великою [25]. В січні померла Марія Василівна Сумарук, 1914 року народження, яка надала величезну допомогу в написанні цієї історії села. Дай їй, Боже, легкий супочинок. В цьому ж році померла одна із старожилів села Гафія Павлівна Ілюк, 1908 року народження. В селі розгорнулась передвиборча кампанія. В результаті висунення кандидатур для обрання депутатами районної ради було висунуто І.М.Кропивницького, В.І.Тупилюка, В.Д.Гондурак, В.П.Максим'юка, І.І.Мартищука, Ю.Ф.Зітинюка. Було висунуто кандидатів у депутати до сільської Ради по всіх 15 виборчих округах. Збори виборців села висунули кандидатом на посаду сільської голови В.Ф.Мартищука, первинний осередок товариства «Гуцульщина» -Ф.Д.Мартищука. До Верховної Ради України по Надвірнянському виборчому округу було висунуто 17 кандидатів у депутати: Яворський, Брезицький, Чуднов, Угринюк, Гайванкж, Сливка, Паньков, Семанишин, Стецько, Ю.Ю.Проданюк (уродженець с.Ільці), Рад-чук, Пушкар, Терехов, Івченко, В.В.Триндохір (самовисування, житель смт. Верховина). В результаті виборів 29 березня 1998 р. були обраними: - до Верховної Ради України - Ярослава Йосипівна Стецько. За неї віддали голоси понад 70000 виборців; до обласної ради - Д.М.Ватаманюк, ЯЛ.Шинкарук, М.М.Ілійчук, Я.І.Лелет, С.П.Притулінський; - до районної ради від села обрано 3 депутати: В.Д.Гондурак, В.І.Тупилюка, Ю.Ф.Зітинюка; - до сільської ради: Д.П.Зітинюк, В.М.Бобрук, В.Д.Фіткалкж, Г.В.Коніщук, В.І.Брустурський, М.КХАтаманюк, М.М.Атаманюк, В.Ф.Мельник, В.М.Коніщук, І.І.Хімчак, П.П.Кропивницька, В.М.Генсецький, І.О.Романюк, М.М.Рибчук, В.І.Романюк; - сільським головою - В.Ф.Мартищука [10, C.5]. У 60-80 роки XX ст. визначним зубним техніком у селі був учасник Великої Вітчизняної війни, а потім в'язень сталінських таборів Іван Кузьмович Хімчак. Помер він 7 березня 1998 року у віці 75 років. Вдячні жителі села і району будуть зберігати пам'ять про цю чуйну і добру людину на довгі роки. Хай з Богом спочиває. Влітку 1998 року було накрито алюмінієвою бляхою Храм Божий в селі. Крили церкву блєхарі з с. Зелене (бригадир Ю.Ю.Зеленчук Ілинчуків, нині покійний). При розрахунку між головою церковного комітету І.І.Мартищуком та бригадиром Ю.Ю.Зеленчуком виник інцидент через те, що в церковній касі не було грошей для розрахунку. А домовленість була така, що гроші церква заплатить, коли буде мати. Та хтось нечистий на руку та й на совість пустив чутку в селі, що гроші в касі є, але не хочуть виплатити. Хтось взяв на свою душу гріх. Бляху на церкву позичили Ф.Д.Мартищук, І.М.Кропивницький та М.П.Баюрак (жителька с. Ільці) [23]. 1998 рік був урожайним на весілля в селі. За вересень-листопад одружилось 10 пар. Більшість весіль проведено в НД «Просвіта». На Різдвяні свята 1998 року від церкви знову пішло три партії колядників. Ті ж самі, що і в 1998 році. На церкву зібрали понад 3000 гривень. 19 січня 1999 року помер один з довгожителів села Василь Данилович Ілюк (Данилів) 1909 року народження, у віці 90 років. На 1 січня 1999 року в селі нараховувалось 8 людей старших 85 років: Тетяна Василівна Коржук (Текля), 1907 р., Михайло Миколайович Сав'юк (Гушак), 1907 р., Параска Танасіївна Сафійчук, 1908 р., Марія Іванівна Зітинкж, 1912 р., Петро Іванович Волинюк (Ціруш), 1909 р., Дмитро Андрійович Семчук, 1909 р., Калина Ільківна Мартищук, 1914 р., Марія Іванівна Бойчук (ївдошукова) 1914 р.. Зима 1998-1999 років видалась на диво сніжною. До Різдвяних свят снігу майже не було. Ожеледиця. А після свят випав неймовірний сніг. За свідченням старожилів, такий сніг випадав лише у висилку (1947-48). Найменша товщина снігового покриву становила 80 см. Так тримав січень-лютий. В кінці лютого настала відлига. Були такі дні, що атмосферний тиск знижувався до 715 мм. [12, C.6]. ст. На Закарпатті знову почало підтоплювати будівлі. В Мукачеві підтопило хату, вона завалилась і прибила 50-річну жінку. Взагалі, восени 1998 року на Закарпатті сталась велика катастрофа. Від неймовірних дощів річки вийшли з берегів, затопило міста і села, порвало дороги, лінії електропередач, зв'язок. Наше село багате майстрами, обдарованими людьми, які вміють зробити прекрасні, цінні гуцульські речі. Марія Василівна Романюк, Ганна Юріївна Коржук, Василина Василівна Хімчак - кушнірі (шиють кожухи), сардаки, Ганна Миколаївна Бойчук ткаля ліжників, Катерина Іванівна Волинюк - ткаля, Дмитро Дмитрович Сухарчук - боднар, Іван Дмитрович Сухарчук, Іван Олексійович Брустурський - ковалі, Василь Федорович Цвілинкж - майстер з виготовлення меблів, Дмитро Петрович Максим'кж, Іван Семенович Конішук - токарі, Василь Петрович Максим'кж майстер-будівельник, брати Петро та Володимир Луцюки - токарі по дереву, Микола Іванович Кропивницький Микола Прокопович Феркаляк, Іван Іванович Мартищук, Онуфрій Миколайович Романкж - бджолярі, І.М.Кітлярук - столяр, і багато інших. Честь і слава людям, які примножують славу нашого села[ 21]. Весна цього року була рання і холодна. На Благовіщення вівця вже могла напастись. На Юрія спокійно могла напастися корова. Великдень був досить рано - 11 квітня. У кінці квітня 1999 року майстри повністю докінчили накривати бляхою церкву. Купол над паламаркою зробив Василь Петрович Максим'юк, а бляху для цього дав Дмитро Петрович Максим'юк. Хрести на церкві виготовив Юрій Іванович Ілюк (Чепіра). 13 лютого 2000 р. в церкві Покрови Пресвятої Богородиці села Ільці відбулось архієрейське богослужіння за участю владики-єпископа Коломийського і Косівського Іоана (Бойчука). Людей було дуже багато. Владика проводив таїнство освячення - рукоположив (висвятив) у сан священика Михайла Манул яка (брата о. Юрія - настоятеля нашого храму), який у кінці цього року закінчив трирічний курс навчання в духовній семінарії [16, C.4]. Він проводить богослужіння в с.Замагора (там його парафія). Відтепер богослужіння в нашому храмі Божому буде щонеділі. І Слава Богу! Дяком у церкві почав працювати Іван Мануляк (зять 1.1.Готича). На архієрейському богослужінні були присутні священики: о.Василій Данильчик (Зелене), о.Іван Рибарук (Криворівня), о.Юрій Стефлкж (Верховина), о.Ігор Рибенчук (Бережниця) [7, C.5]. На Різдво 7 січня 2001 року колядники фотографувались коло церкви босі, бо була дуже тепла погода. А по Василю (14 січня) випав сніг і були морози.

Висновки За весь період свого існування село Ільці, а точніше його мешканці, брали активну участь у політичній, культурній та інших сферах життя гуцульського краю. Як уже згадувалось на сторінках даного дослідження, населення Ільці приймало активну участь у боротьбі галичан за свою незалежність. Селяни активно боролись у лавах війська Семена Височана. Вони ніколи не терпіли приниження від чужоземних загарбників. В ХІХ столітті с.Ільці було пригноблене польськими шляхтичами – панами Богдановичами. Але і в цей період своєї історії мешканці села намагалися відстоювати свої права. Це передусім виявлялося в їхніх страйках, небажанні за мізер працювати на пана. Загалом ХІХ ст. заклало культурну основу для подальшого розвитку села. Саме в цей період була збудована спочатку церква Успіння пресвятої Богородиці, а потім і школа. На початку ХХ ст. село стало свідком боротьби різних ідеологій, політичних партій, а з початком Першої світової війни – і наймогутніших держав тогочасного світу. На долю мешканців села припало перенести всі страхіття тої війни. Село стало ареною боротьби між двома імперіями – Габсбургів та Романових. З падінням першої, в 1918 році, мрії багатьох селян здійснилися: вони отримали “свою” державу – Західно-Українську Народну Республіку. Проте молода держава не зуміла витримати чужоземних натисків і впевнено йти до повної незалежності. В період польського панування, незважаючи на економічне зростання, село в духовному та культурному плані поступово занепадало. Ситуацію не змогла покращити і радянська влада, яка намагалася докінчити розпочату Польщею справу – викоренити із села все українське. Під час Другої світової війни на жителях Ільці знову відбилися політичні суперечності воюючих держав. Частина національно свідомих селян, повіривши обіцянкам Німеччини, пішла у збройні формування, а частина, яка вірила “в світле майбутнє”, - за більшовиками. Але найсильніше прагнули ільчани незалежності своєї держави і йшли виборювати її зі зброєю в руках. Найбільші надії мешканців Ільці зуміли втілитись в життя на початку 90-х років ХХ ст. Але здобуття незалежності не виправдало себе повністю. Глибока економічна, культурна, соціальна та духовна кризи в нашій державі підірвали авторитет як міжнародної спільноти, так і її народу. Та незважаючи на це, мешканці с. Ільці все ще сподіваються і вірять, що зусилля їхніх дідів не пропадуть марно, і наступить кращий час для України. Отже, як бачимо, село Ільці може похвалитися своєю історією, і її жителі просто зобов’язані знати свою минувшину, бо люди, які не знають своїх коренів, не знають самих себе. Таким чином, зроблено спробу описати історію маленького села на Прикарпатті, використовуючи архівні матеріали, документи (на жаль таких мало), спогади старожилів та очевидців описаних подій. Село Ільці, як і багато інших сіл та містечок України, заслуговує на свою історію, тим паче, що ця історія бере свій початок із сивої давнини. За довгу історію села тут жили і працювали люди, які внесли великий вклад в розвиток української економіки, її культурне та духовне життя. Зокрема, М.Підгірянка, Августин Домбровський, Володимир Петрик залишили великий слід в розвитку культури Прикарпатського краю. Звичайно, дана робота є першою спробою подати історію населеного пункту з найдавніших часів до наших днів.

Всього фотографій - 20

с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
с. Ільці
Бережіть Карпати

На верх


© 2009 ІКЦ Made in Verkhovyna